ВІН ЗНАЄ, З ЧОГО РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ЛІС

      Коментарі Вимкнено до ВІН ЗНАЄ, З ЧОГО РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ЛІС

Бо побачив світ у ньому, зростав у лісі і працює все життя. Лісничий Козачанського лісництва Звенигородського лісгоспу Олексій Полянський вже 38 років на сторожі гармонії та ладу зеленого царства.

1

Щодень неспокій, хвилювання і невтомна звитяжна праця, яка не залишилася непоміченою і цього року в адміністрації ДП «Звенигородський лісгосп» та профспілковому комітеті. За сумлінну та добросовісну роботу в системі лісового господарства з нагоди Дня працівника лісу представили Олексія Семеновича до високої нагороди — «Почесний працівник ДП «Звенигородський лісгосп»», яку фахівець отримав на урочистостях. До речі, подібної, на Черкащині немає.

Пам’ятних відзнак у Олексія Полянського зібралося чимало. За тривалий час роботи має подяки, почесні грамоти від ДП «Звенигородський лісгосп», обласного управління лісового та мисливського господарства, голови Держлісагентства, від районної  ради та райдержадміністрації. Нагороджений нагрудним знаком «За бездоганну службу в державній лісовій охороні України». У цьому році  Олексія Полянського відзначило почесною грамотою й Товариство лісівників України.

— І є за що дякувати щораз висококваліфікованому спеціалісту, — наголошує головний лісничий ДП «Звенигородський лісгосп» Сергій Тлустий. — Козачанське лісництво, яке розташоване на території трьох районів, вирізняється з-поміж інших не лише тим, що одне з найбільших за площею у Звенигородському лісгоспі  (4069 гектарів), а й тим, що колектив, дружний, стабільний і працелюбний, на чолі з Олексієм Семеновичем успішно справляється з поставленими завданнями. Працювати із лісничим Олексієм Полянським — одне задоволення. Досвідчений фахівець завжди готовий до впровадження новинок, постійно приділяє увагу поліпшенню технології виробничих процесів. І це все задля одного — зберегти ліс для нащадків.

— З природою поєднаний на все життя. Народився в лісі, ріс у лісі і працюю в лісі. І роки пробігли як один день…— всміхається лісничий.

А розпочиналося все з хатини-мазанки на лісовому кордоні в урочищі Плоске на Шполянщині. У ній і народився Олексій у далекому 1961 році. Батько працював об’їждчиком у лісництві. Тож син з малого вивчав кожну стежину, кожне деревце.

2

— Вранці прокинувся — і до лісу, де яка галявинка, то все мені знайоме, — не дають спокою дитячі спомини. — З батьком — на підводу та й гайда лісовими дорогами. Пам’ятаю, як  кінь наш Сірко утік з двору. Років п’ять мені тоді було. Батько в один бік пішов його шукати, а я в інший. Мені пощастило більше. Уважно прислухався до хрускоту у лісі і запримітив коня поміж листям, прикликав додому, зумів його прив’язати, ще й нагодувати. А ще скажу, що той віковий дуб, на гілляччі якого відпочивав малим, і досі чекає на кордоні шполянського лісового масиву. І коли є нагода, обов’язково їду на батьківщину, аби доторкнутися до міцного стовбура й черпнути життєдайної сили.

 Шість років сім’єю прожили у самісінькому лісі. А коли переїхали у новозбудований дім у Шполі, все змінилося. Раптово не стало батька, мама піднімала на ноги двох дітей: Олексія і старшу його сестру Люду. Труднощів не боявся, справлявся і розумів відповідальність за вибір обраної професії. Ну, звісно що, пішов батьківською стежкою.

Після закінчення Лубенського технікуму одразу взявся за обов’язки лісника у Шполянському лісництві. Під керівництвом наставників: лісничого, заслуженого лісовода Павла Письменного та його помічника Олександра Перегона, розпочалися трудові будні Олексія Полянського. Це було у 80-му році. Того ж таки року пішов до армії. Повернувшись, продовжив працювати у лісовій галузі. Спочатку майстром лісу, потім помічником лісничого Пехівського лісництва.

— У Пеховому і сім’ю створив із Наталею, яку запримітив ще будучи студентом, — веде мову Олексій Семенович. — Поїхав, знайшов її, одружилися. Згодом народилися діти Сергій і Юлія. Йду на роботу, діти ще сплять, приходжу додому — вони вже сплять. А що ж, взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Не було часу в холодочку відсиджуватися, коли треба садити й ростити ліс. Урожай з поля збирають раз на рік, а дуб росте сто років, тож плід нашої праці побачать лиш наші нащадки.

3

А тим часом Олексію Семеновичу запропонували перейти у Козачанське лісництво помічником лісничого.

— Погодився. Ближче все-таки до того місця, де пуп закопаний, — жартує. І рахує: — А вже одинадцять років — лісничим. Робота до душі, корисна людям. І працюють тут фанати своєї справи.

А роботи Олексій Полянський ніколи не цурається. Кажуть, нарівні з підлеглими з ранку до смерку працює. Треба пилкою — бере до рук інструмент, треба садити — закочує рукава і — за лопату. Адже розуміє відповідальність перед дітьми й внуками за народне багатство — ліс, як, власне,  і всі працівники лісництва. Дехто з них у невеличкому колективі, який складається з восьми майстрів лісу та трьох трактористів, продовжує династії. Це два Олександри Сущенки: син і батько, Андрійченки — Віталій і Володимир. Є старожили – майстри лісу — Леонід Фицайло, Володимир Андрійченко, Петро Коломієць. Про них з повагою озивається лісничий і зазначає, що застали вони різні часи.

— Було таке, що зовсім не цінувалася наша важка фізична праця. Треба було людям практично цілодобово і в лісі, і на розсаднику наробитися. А зарплата — всього лише сто п’ятдесят  карбованців, в той час як у колгоспі платили під триста. Працювали на витривалість і в часи невиплати заробітних плат та відпусток за свій рахунок. Зате тепер залишилися фанати своєї справи, яким дуже поталанило з нинішнім керівником підприємства. Анатолій Петрович Проценко уважний до своїх працівників: дбає про умови праці, добробут людей, турбується про достойні зарплати. Людина щедрої душі, не омине жодної невирішеної проблеми не лише на підприємстві, а й реально допомагає ветеранам лісової галузі, атовцям і їхнім родинам, соціальній сфері.

У розмові не оминули й фінансову допомогу звенигородського лісгоспу лісоводам з Півдня, що опинилися у фінансовій скруті. Водночас турбує лісника Полянського майбутнє лісової галузі:

— Працювати у такому колективі комфортно і добре. От тільки нема державної підтримки у плані збереження лісів. Багато перепон створюють незрозумілі закони, що перешкоджають нам виконувати своє пряме завдання: створювати і плекати належним чином лісові культури. Чомусь високопосадовці, на жаль, не думають, що лісову галузь, як останню державну структуру, треба рятувати. На мою думку, передати її в приватні руки, як того хочуть «угорі» — значить — знищити. А цього в жодному разі допустити не можна.

IMG_0921

Добрим словом відгукнувся про Олексія Полянського і директор лісгоспу Анатолій Проценко:

— Відповідальність, фаховість, вірність своїй професії: риси, що найбільше характеризують лісничого Олексія Семеновича. Грамотний лісовод і керівник на своєму місці, що видно з високих показників роботи та  у ставленні до людей. У його царині — лісництві — завжди порядок. А разом із досягненнями Козачанського та інших лісництв видно загалом успіх нашого підприємства, сучасного, технологічно розвиненого, з оновленим автопарком, поліпшеними побутовими умовами праці. Слід сказати, що в державному підприємстві «Звенигородське лісове господарство» продуктивність праці одна з найвищих в області. А як люди трудяться – так вони й отримують. Відрахування ж до Державного та місцевого бюджетів за минулий рік становлять майже 42 мільйони гривень.

Пишається директор підприємства своїми працівниками і вдячний їм, бо всі здобутки, то від невтомних рук майстрів лісу, механізаторів, усіх, хто трудиться на звершення добрих справ, стоїть на захисті лісового багатства. І, дбаючи про розбудову інфраструктури, про добробут працівників,  попри намагання прибрати в приватні руки природні ресурси, сподівається, що будуть з лісом і матимуть достойне майбутнє для України.

0

Алла Коновал, газета Шевченків край

Черкаське обласне управління
лісового та мисливського господарства