МАЙСТЕР ЛІСУ КАНІВСЬКОГО ЛІСНИЦТВА ОЛЕКСІЙ ГЛУШКО: З КОГОРТИ СИЛЬНИХ ДУХОМ

      Коментарі Вимкнено до МАЙСТЕР ЛІСУ КАНІВСЬКОГО ЛІСНИЦТВА ОЛЕКСІЙ ГЛУШКО: З КОГОРТИ СИЛЬНИХ ДУХОМ

Проект “Ліс і люди”

Кажуть, що на обличчі кожного з нас можна прочитати все життя. Тих, хто пройшов гарт війни, вирізняє з-поміж загалу щось особливе – відкритий погляд, щира посмішка, в очах – ледь-помітна зажура і водночас впевненість у тому, що вони роблять. Саме таким видається при першій зустрічі майстер лісу Канівського лісництва Олексій Глушко. Він теж гартований війною…

Фото Глушко_на стенд

У лісі – зокрема, на своєму обході (а це близько восьмисот гектарів) Олексій почувається, як удома. Ще б пак – має молодий чоловік за плечима більше десяти років «лісового досвіду». А починалося все банально: після закінчення одинадцяти класів у Канівській школі №3 за порадою матері – Таїсії Василівни – вступив до Лубенського лісотехнічного технікуму. Батько Василь Олексійович, лікар за професією, вирішив дати синові самому вибрати свій шлях у житті. Такий демократичний підхід до вибору майбутнього вкотре утвердив у характері Олексія аксіому про те, що чоловік має бути сильним – як тілом, так і духом.

Ота сила духу й тримала його на плаву у різні, у тому числі, й штормові періоди життєвого моря. І тоді, коли вчився любити справу лісівника у Лубнах, і тоді, коли Вітчизна покликала його віддати їй синівський  обов’язок. Перший період служби в рядах захисників Олексій провів в Одеському прикордонному загоні – старшим хіміком відділення хімрозвідки. Чи міг тоді юнак подумати про те, що через майже півтора десятка років знову доведеться згадати військовий вишкіл? Звичайно, що ні, адже доля тоді після армії і перших років роботи в Канівському лісництві послала йому в супутники кохану дружину Валентину, а згодом – щедро нагородила молодят сином Богданом. Майже півтора року тому лелеки знову вирішили навідати оселю родини Глушків. І навідали, принісши сина Ярослава. Та звістка про народження другого сина вже застала Олексія Васильовича далеко від рідного дому – на другій лінії оборони проведення антитерористичної операції на сході України, де він проходив службу в якості уже водія-електрика. А перед цим була, звичайно, повістка із військкомату, навчання на Яворівському полігоні, далі – відточування знань та умінь у військовій частині поблизу Дніпропетровська. У селі Нова Олексіївка Волноваського району, де дислокувалася військова частина Олексія Глушка, життя було відносно мирним, адже тут – у зоні другої лінії оборони – не було пострілів, прицільного вогню, проте вже тут відчувалося дихання фронту: воїни активно будували захисні споруди, несли посилену караульну службу, постійно перебували в повній бойовій готовності. Сьогодні, сідаючи за кермо свого «жигулика» (як він з любов’ю називає власну автівку), іноді пригадує свого фронтового сталевого «коня» – ЗІЛ-131, що для нього тоді став основним місцем несення служби. Коли іноді на вибоїні хтось із пасажирів його ЗІЛа вигукував: «Не дрова везеш!», – осміхався: «Та краще б я в себе на Канівщині сьогодні просто дрова возив!» І летів подумки до рідного дому, до сім’ї, до улюбленої лісової справи.

…Всяке зло колись закінчується – так стверджують мудреці. «Цій війні теж колись настане кінець, – говорить Олексій Глушко, майстер лісу Канівського лісництва. – Прийде час, коли наша країна оправиться від ран, заживе по-новому. Вірю, що мої сини житимуть уже в незалежній, сильній та прекрасній Україні. Принаймні, я для цього роблю все, що має робити справжній чоловік, захисник, батько, син, зрештою простий лісівник».

Черкаське обласне управління 
лісового та мисливського господарства